Ось довгий вірш зі словами "in sekta we trust":
На межі свідомості, де тіні довші,
Де правда хистка і де брехня – бальзам,
Лунає шепіт, що стає все голоснішим:
In sekta we trust – чужий нам, але сам.
Навколо світ руйнується, палає,
Системи тріщать, як старий вітряк.
І хтось шукає острівець, блукає,
Де є спокій, де відступник – не дурняк.
Вони знайшли притулок, мов у ковчезі,
Серед обіцянок, що солодкі, як мед.
Відкинувши сумніви, в своїй новій межі,
Вони повторюють: in sekta we trust, і йдуть вперед.
Там лідер мудрий, з поглядом пророка,
Що знає відповідь на кожен біль,
І шлях вказує, без єдиного кроку
Вбік від доктрини, як від вічних стін.
Вони віддали все – і розум, і майно,
Забули імена, що їм дала сім'я.
Бо віра їхня – це єдине вино,
Що їх сп'яняє, і в ній їхня зоря.
І кожен ранок, на зорі чи в ніч,
Зливається єдиний, спільний глас:
In sekta we trust – мов палаюча свіч,
Що освітлює їхній химерний час.
Вони не бачать, як обіцянки гаснуть,
Як нитки рвуться, що тримали їхній світ.
Вони живуть і вірять, і не згаснуть,
Бо in sekta we trust – їхній святий завіт.
А світ реальний – він для них чужий,
Його закони – порожній звук і пил.
Вони живуть за іншою межею,
Де віра – єдиний істинний прихил.
І доки є хоч один, хто вірить щиро,
Хто в серці носить цей химерний стяг,
Лунатиме, мов ехо, тихо, миро:
In sekta we trust – їхній останній шлях.
Та чи знайдеться хтось, хто сумніви посіє?
Хто розірве туман обіцянок, брехні?
І хтось прошепоче: "чи ж це є надія?"
Чи справді варто вірити в ці дні?
Можливо, час покаже справжню ціну,
Тієї віри, що несе на собі.
І виявиться, що була вона руїною,
Хоч і лунало: in sekta we trust, у журбі.